Свій погляд

Twitter

Говорити про те, що в умовах абсолютної олігархії можна побороти корупцію, означає бути або повним олігархічним апологетом, або повним дурнем, який зовсім не розуміє процесів, що відбуваються всередині країни

 Написати цей текст змусили дві обставини. Перша – це ознайомлення з резолюцією Європарламенту від 10 лютого поточного року про виконання Україною Угоди про асоціацію. І друга – більш складна, наші нескінченні розмови про боротьбу з корупцією і обіцянки політиків обов’язково її перемогти.  

Говорити про те, що в умовах абсолютної олігархії можна побороти корупцію, означає бути або повним олігархічним апологетом, або повним дурнем, який зовсім не розуміє процесів, що відбуваються всередині країни (закінчені романтики з цього питання не рахуються, оскільки таких майже не залишилося, а ті, що ще виказують певні ознаки життя, ніякого впливу на перебіг політичних подій у країні не мають).
Корупція – один із провідних чинників, які складають основу олігархії. З її допомогою олігархи «наводять мости» з владою, розвивають свій власний бізнес, роблячи його ефективнішим і продуктивнішим. Поглиблене «наведення мостів», як правило, виливається в призначення на «хлібні» посади в державному апараті своїх людей із завданням зробити все можливе (і неможливе) для захисту інтересів власного бізнесу. Або означає підкуп конкретних чиновників, якщо йдеться про одноразову акцію.
Перефразуючи відомий вислів, можна сказати, що корупція непереможна. Вона була, є і буде там, де є людський фактор. А оскільки ми живемо не в епоху динозаврів, то і корупція буде скрізь. Така природа людини. Корупція – це практичне вираження її жадібності. А тому-то, коли політики говорять про те, що вони поборють корупцію, то насправді це те ж саме, що обіцяти перемогти всі людські слабкості. 
І як би цинічно чи антигуманно це не звучало, але жадібність не має меж. А тому, спроби держави «задобрити» держслужбовців високими зарплатами – мов, при високій платні вони перестануть красти – без додаткової мотивації і перманентного контролю з боку держави і суспільства із самого початку приречені на провал. Чим більше людина має, тим більше їй хочеться мати. Апетит приходить під час їди.
Впевнений, що прикладні психологи вже вивчили цей людський феномен. Але зараз мова не про теоретичні наукові екзерцизи. А про те, що робити Україні на практиці, щоб розірвати це зачароване, на перший погляд, олігархічно-корупційне коло.
Оскільки корупційні корені криються у людській природі, то ще жодній країні світу, якою успішною вона не була б, повністю викоренити державне  здирництво ще не вдавалося. Ніколи.
Найбільше, чим можуть похвалитися успішні світові держави, то це те, що вони змогли за допомогою комбінації різних методів (починаючи з рестриктивних і закінчуючи заохочувальними) органічно «вплести» корупцію в систему функціонування державного апарату. Тобто, звести її до такого рівня, коли вона особливо не вливає на стан національної економіки і, як результат, на соціальне становище всередині країни.
Це, так би мовити, такий собі перманентний динамічний процес усвідомленого балансування між величиною виробленого національного продукту і його часткою, вкраденою власними чиновниками. 
Будь-яка держава, наймаючи на якусь посаду бюрократа, довіряє йому в управління частину багатства з надією на те, що він чи вона (після призначення – вже держслужбовці) будуть дбати про примноження державних статків. Так це виглядає в ідеалі.
Але така схема стає життєздатною лише за умови, коли держава (читай, влада) максимально успішно виконує свої обов’язки, один із основних з-поміж яких у даному конкретному контексті, – бути головним неупередженим арбітром у відносинах між різними суб’єктами суспільного життя.
Тобто, держава, виписуючи закони, має, по-перше, забезпечувати їх беззаперечне виконання, а по-друге, гарантувати рівність перед ними усіх учасників суспільних відносин всередині країни.
Так от, добитися такого стану речей в умовах олігархії неможливо. Корумпованість державного апарату знизу до гори, заангажованість «кишенькових» судів унеможливлює виконання державою функції загальнонаціонального арбітра. 
А це, у свою чергу, призводить до  вибіркового ставлення до учасників внутрішньо економічних відносин: преференції, різного роду допомогу та послаблення отримують ті, хто найближчий до влади а також ті, хто має у владі найбільшу кількість своїх представників, так званих «смотрящих» за конкретним бізнесом. 
Це призводить не тільки до матеріальних і фінансових втрат з боку державного бюджету, але і спричиняє непоправної шкоди іміджу держави як всередині країни, так і, особливо, у відносинах з потенційними зарубіжними партнерами. З такою державою (читай, владою) не хочуть мати справу зарубіжні інвестори. Взаємовідносини чинної української влади з МВФ – лишнє тому підтвердження.
Тобто, перший, і головний, висновок, який напрошується за результатами цього короткого опису – це те, що деолігархізація системи управління державою є найрадикальнішим способом вирішення проблеми корупції. Усі інші перетворення можна віднести до завдань постолігархічної епохи.
Таким чином, перед Україною стоїть одна-єдина задача – приборкати олігархію. Як це зробити, спитаєте Ви. А оце вже тема для серйознішої розмови.

Петро Копка

Також по темі: Корупція-результат відсутності моралі політиків

                         Боротьба з корупцією? Та не смішіть!